Нотатки Українського Імперіяліста™

На в’їзді у поселення Нетря стоїть не ГОСТовий знак.

Невідомо, що хотів зобразити місцевий живописець.

Ймовірно це знак «Обережно! Штучна нерівність!». А може «Обережно! Ями!». Чи може «Обережно! Тракторні колії!».

Цілком ймовірно, це єдиний у світі такий знак і означає він тільки одне: «Обережно! Ви у поселенні Нетря! Території безнадії, жаху, сірості й глухоти. Залиште за цим довбаним знаком свої надії, плани, амбіції, почуття, віру у світле майбутнє і ваш чортів автомобіль. Ми вас попередили».

Я не послухав.

З двадцяти п’яти метрів тракторної колії я зміг майстерно проїхати двадцять три після чого передбачувано сісти на брюхо посеред нетрь.

«Залиште свої надії і машини чорт вас забирай! Ми попереджали».

Колись я мріяв написати фантастичний роман. Його сюжет: людство спіткала екологічна й енергетична катастрофа. За рахунок танення льодовиків, Європа перетворилась за суцільне болото. Людство живе у величезних містах-хмарочосах на палях, що одиноко розташовані посеред полів з енергетичною тростиною, яку збирають спеціальні величезні роботизовані комбайни. Вигнанці з міст шукають сухі кочки, плетуть з тростини кубла, тікають від комбайнів і мріють про штурм міст.

Тепер я знаю як слід було його назвати – Нетря.

Ми сиділи посеред каламутної води зі шматками розбитого льоду, безпорадно борсались колесами і панікували.

Я одяг черевики замість туфель, взяв титановий секатор з оригінальною назвою «Титан», відкрив дверцята і перестрибнувши калюжу пішов до найближчого дерева збирати хмиз.

Дерево виявилось на острівці посеред величезної, глибше коліна, калюжі.

Ми в нетрях.

Інше дерево виявилось в іншій калюжі, але вже на краєчку. Я пробував до нього дійти і переконався, що мої німецькі поліцейські боти для бійців що розганяють демонстрації, більше не водонепроникні.

Нетря засмоктують.

Наступні кущі виявились слідами роботи Скайнету. Вирваний і розчавлений невблаганними колесами кленок з купою нової парості.

Те що треба.

Треба калюжі.

Під моїми колесами явно ховались трупи Івана Сусаніна та тієї козацької ватаги, яку радянські ідеологи політкоректно звали «загоном поляків».

«Нам потрібен Трактор!».

Скайнет був би нам в пригоді.

Колись я читав російськомовний сайфай роман. Там вся складна техніка була роботизована, а люди перетворились на мисливців-збиральників, що мародерствують у новому технотизованому середовищі існування.

Дочекатись роботизованого комбайну що збирає енергетичну тростину, випатрати його бортовий комп’ютер, витягти свою Ніву і нарешті вирватись з цих сраних нетрь.

«Ми попереджали! Котись звідсіля сам! Ми навіть чортів знак тобі намалювали!».

Похід з трактором підприємство чимось інтимне. Це щось дуже схоже на дорогу до сповідальні і повернення з абортарія одночасно. «От нахуя ти туди поліз?», «Я думав я крутий оффроудер і тепер сиджу на пузі!», «От дебіл!», «Так, я дебіл!».

Більше нічого сказати.

Нетрі зустріли порожніми побудованими на продаж котеджами, бабки на які після кризи опинились в нетрях. А ще остовами мазанок без дахів. Здається, я навіть бачив одиноко стоячий димар печі на попелищі.

«Жах і байдужість в Нетрях».

Безлюдні двори. Ніяких собак.

Якщо б я писав роман про утаємничену громаду вовкулак, що століттями жила селом посеред Київщини, то відсутність собак була б головною їх ознакою.

Так і уявив, як з цих порожніх євровікон ночами вистрибають косматі перевертні, що біжуть у поля щоб роздирати лис, зайців та сусідських собак з кішками, а потім вигадав як селище вже зібралось навколо моєї Ніви віче і в виносить крізь розбиті шибки останні ланцюгові пили і титанові секатори.

Думка підбадьорила.

Перший трактор охороняла собака з закривавленими яснами. Він був оточений остовами підбитої в танкових боях сільгосптехніки і комплектувався чорно-білим котом до традиційного безмовного євровікна.

Я майже побачив інтенсивність джі-ес-ем трафіку між цими євровікнами по різні сторони вулиці й відчув себе німецькою зондеркомандою, яка повз десятиліття добріла нарешті у Нетрі за своїми млєко й яйкі, щоб тихо-мирно загинути на вилах отамана УПА Бульби-Боровця і назавжди затонути в полях енергетичної тростини поряд з Іваном Сусаніним.

«Ти що не бачив знак? Це Нетря! Там була намальована дірка в землі куди опустять твою домовину! Навіщо чорт забирай ти сюди перся?».

Джі-Ес-Ем трафік мав результат й поряд з нами матеріалізувався дядько на лісапедці.

Лісапедка була розбита, а замість традиційного ватніка чи камуфльованої куртки з малюнком типу «Дубок», на дядьку була синя фуфайца з світловідбивними смугами та міліцейськими нашивками.

«Дільничний – здогадався Штірліц».

- Привіт дядьку. Де це тут люди?
- Де? Так ви в Нетрях.
- Та ні діду, я кажу де тут у вас хазяйва трахторця, що мене з поля дьоргнути – “Місце перебування: Чернігівське воєводство. Код доступу – чернігівський суржик. Лопата, відро, шо. Концентрація у мові слова «блядь» менш ніж 25%, призводить до виявлення чужорідного організму”.
- Та шо, не чую.
- (кричу) Трахторця треба щоб машину дьоргнути.
- А машина, то яка у вас?
- Ніва, в колії стоїть. Так чий то трактор у дворі стоїть?
- Та то він у місті. У нього трактор зиму не їздив. Так яка у вас машина?
- Ніва дядьку. Ніва.
- Так я ото зараз подзвоню.

«Зв’язковий, це центр. Якщо по дзвінку скажу що то не німці, відкривайте вогонь».

- Альо, Вась як ти там? Лежиш? А Петро десь поряд? Що немає. А трактор у вас їздить? Та тут Ніву треба дьоргнути в полі. Так коли буде? А як життя?

Уява малювала Петра, який вже давно витягав крізь розбиті шибки дорогу техніку й навіть виколупував лічильник Гейгера з ніші для автомагнітоли.

- Альо, Федь? Що там у тебе з трактором? Не їздить? Ніву треба дьоргнуть. Що дружину? Ага…

«Командир загону приймає рішення на основі інформації отриманої з двох верифікованих джерел».

- Нема.
- А ще трактори є?
- Так вам треба йти за глій. Чи на ферму.
- Там є трактор?
- Так, є. Ось там ідете асфальтом, потім наліво, потім загодите поза глиняку, а там буде такий довгий синій забор, а там ворота з білого кирпича, так там і трактор.
- Асфальт, потім ліво, потім паркан.
- Та ні, ліво, асфальт, а там за глинкою побачите забора.
- Дякую дядьку, а ви номера телефона свого можете дати?
- Та навіщо?
- Ну щоб у випаду чого подзвонити?
- Та що я вам зроблю якщо шо…

«Я, як мій батько і мій дід, і мій прадід теж деру сусідських кішок ночами». Оглядаючи спину міліції, яка тікала, ми почовгали чи то до глію, чи до глиняки, чи до глинки.

Щоб то не було, воно виявилось величезним глиняним кратером заповненим побутовим сміттям і осокою.

Згадалось з якогось журналу – «Розповсюдження пінобетону не лишило шансів традиційним будматеріалам в сільському будівництві».

За кратером дорога закінчилась, але виднівся синій паркан.

«Ідеальне місце для пастки. Тіла можна швидко закопати в глині і присипати сміттям».

На дорогу вдалось повернутись обійшовши чергову річку-калюжу.

Це нетрі.

По дорозі трапилась пара велосипедистів. Російськомовний бородань, що ймовірно носив у місцевих прізвисько «Кацап», що швидко втік сказавши що нічого не знає про трактора і явний запійний абориген, який взагалі не знав що такі механізми існують в природі.

За синім парканом виявився комбайн і вовкулакистий пес. Оскільки поряд був припаркований оснащений антикрилом “жигуль” (на швидкості понад 300 кілометрів за годину “жигулям” дуже потрібні антикрила), довелось припустити що це і є власник, а зараз повнолуння.

В далечині швидко перебігла дорогу бабця. Спроба наздогнати і розпитати її, привела до чергових євровікон з мовчазною кицькою.

- Лишилось МТС.
- ?
- Моторно-тракторна станція. Місце де ремонтують зміну сільській конячці і пиздять соляру, яку потім ллють в куплені на продані паї «лексуси».

Циклопічні будови в далечині, нагадувати одночасно грецькі пантеони і напіврозібрані космічні кораблі.

Так і уявив, як спускаючись в стратосферу якісь космічні загарбники побачили перед собою голограму з неГОСТовим знаком «Обережно! УПА Бульби-Боровця!» і не повірили.

Тепер десь поряд бігають здичавілі рептілоїди, копирсаються в смітниках і ночами ховаються від аборигенів-вовкулак.

Свинарники виявились закинутими і явно були справою рук радянського тваринницького господарства, а не позаземної інженерії.

Це нетрі.

Повернення до Ніви було сповнено безнадії, жаху, ненависті і Лас-Вегасу.

Зі смітника обабіч, була підібрана новорічна ялинка і сумка, яку було набито битою цеглою.

Ялинка, цегла і навіть сумка були засмоктані нетрями у перші ж хвилини і приєднались до Івана Сусаніна, козацького загону і зондеркоманди залишеної без яйок і млєко.

Подув вітер.

Ми знову перестрибнули калюжу, сіли в машину, змінили шкарпетки, висушили черевики туалетним папером та почали пити чай з термосу. Значок бензину заремигав. За бортом пішов сніг.

В снігу зачаїлись здичавілі рептилоїди і божевільні комбайни скайнету.

Зі снігу з’явилась Ніва. Це не марево.

Один стрибок з машини і я знову в мокрих шкарпетках.

Ніва пронеслась повз, а водій показав жест на годинник.

«Нетрі живуть своїм життям. Ми намалювали знак. Ви вивели вам зв’язкового. Чого ви чорт забирай ще від нас хочете?»

Всі ялинки потоплені. Бензин ремигає. Час використати дзвінок другу.

- Ало… подивись мені евакуатори в київській області… так, треба. Сиджу на пузі посеред поля. Звичайного. Ніхуя тут немає тракторів. Все обходив. Всі трактори конфіскували ще німці після чого потонули в нетрях. Не слухай. Що, знайшов? Так, записую. Який нахуй чувак на “Таврії”? Я в тракторні колії. У мене можливо під колесами вже лежить точно така “Таврія”. А ще ялинка і купа цегли… Так, наберу.

- Ало, дєвушка. Так, нам потрібен евакуатор. Київська область. Чорт з ними, гривнями на кілометр. Передзвоните? Гаразд.

Чекаємо.

- Нам потрібен банк.
- Скільки?
- Разом вийде під пів сотні баксів.
- Що у нас на картках?
- Нічого. Є сотня доларів у кишені.

Я витягаю навігатор (гарно ти мене завів), чекаю доки він знайде свої супутники і ставлю точку.

Якщо поставити посеред цього поля портал Інгресс і об’яву з телефоном, то евакуаторщики матимуть відкатити мені великі бабки. Дзвінок.

- Так, Яготин влаштовує. Тільки це… дівчина, ми сидимо посеред поля. В промерзлій тракторній колії. Спитайте, чи дійсно він готовий до нетрь? Так, чекаю.

«Йдемо пішки до найближчої зупинки чогось, ловимо тачку. Доїжджаємо до цивілізації, б’ємо бакс. Беремо місцевого таксиста, доїжджаємо до Нетрь, веземо евакуатор, витягаємо лебідкою Ніву, даємо його пів сотні баксів, якщо не повириває мости – повертаємось своїм ходом».

Це план.

Дзвінок.

- Де сидимо? Посеред поля. Поряд село Нетря в долині річки Нетря… Як залізли? Іван Навігатор Джіпіесович завів… В тракторній колії… Тракторів не існує… Не вилізете? Телефон чувака на УАЗіку? Пишу.

Сніг.

Вітер.

Бензин в баку скінчився, заливаємо по коліна у кризі резервну каністру.

Фари.

“Газон” з дровами.

- І що це ви тут блядь робите?
- Засмагаю блядь лежачи на пузі.
- То моя Ніва була, але у неї сцеплєнія нема.
- А “газоном” дьоргните?

Підходить. Бачить двадцять три метри колії.

- То ж Ніва блядь, то ж не танк. У мене ліфтована й то боюсь.
- Майже пройшов.
- Майже. Шнурок є?
- Зараз найду.

Шнурок вішається за «вухо» Ніви і за гак “газона”. Один рух й він рветься.

Консиліум.

- Тут троса нада.
- А трос є?
- Та й трактор є. Ти за солярку заплатиш?
- Звичайно. Тільки скільки?
- Ну не знаю.
- У мене гривень небагато зараз при собі.
- А скільки є?
- Гривень сімдесят.
- Чекай, зараз під’їдемо.

Вечоріє. Хуртовина. Якщо не буде трактора, то бакс вже не розіб’єш. На картках нуль. Якщо спалити бензин, нового не буде. Холодно.

Можна вірити у настання комунізму. Можна чекати царства божого на землі. Можна стояти з букетом квітів біля пам’ятника Пушкіну А.С і чекати на дівчину.

Але найбільш сильне відчуття, це стояти під Нетрями в замерзаючій колії і чекати на трактор.

Ай вонт ту білів.

- Значить так. Чекаємо ще годину, а потім кидаємо машину і по навігатору пішки йдемо до залізничних колій. Там йдемо по коліям до переїзду. Там в теплі заряджаємо мобільники, дзвонимо в обласне мвс, беремо телефон нетрянського дільничного, кажемо йому де Ніва з технікою, просимо опустити шлагбаум, ловимо першу тачку, йдемо в найближчий центр цивілізації з готелем, а завтра б’ємо бакс.
- На картці нуль.
- За стандартом віза-бізнес готелі мають оплачуватись поза залежністю, чи є гроші на рахунку.

Фари. Знову мокрі черевики. Трактор.

«Кіровєц». Я пройшов двацять три метри колії «кіровца»! Довбаного артилерійського тягача “Кіровєц»!

«Кіровєц» чіпляє Ніву тросом за фаркоп і як кораблик витягає з колії. Ніва пливе двадцять три метри аж поки колеса не торкаються твердої землі. Знаходжу гаманець, витягаю з нього сімдесят вісім гривень.

- Ніва вона не танк. Як ти сюди заліз?
- Навігатор завів.
- Кращий навігатор – у людей спитать.

У людей? З євровікон? У котів? Мовчу.

- Дякую. Як тепер звідси?
- Так як і їхав. От туди, а там асфальт. Тіко за нами не їдь. Бо ми – танк.
- Ага.

Заводжу машину. Сідаємо. виїжджаю на нижніх передачах на кочки. Неспішно їду по снігу. Оминаю всі калюжі. Асфальт.

В теплій машині Нетрі не такі страшні. А може справа в сніжку. Нетрі не брудні, вони білі.

НеГОСТовий знак. Табличка «НЕТРІ». Територія безнадії і мовчання. Територія полів та скайнету. Територія вовкулаків і єврокотів.

Мої недавні координати N50°21.373′:E31°28.340′.

Я на брудній Ниві.

Я мокрий і голодний.

Я вирвався з Нетрь.

::топ-блог::

.

http://none-smilodon.kiev.ua/: